Меню
Головна
Авторизація/Реєстрація
 
Головна arrow Педагогіка arrow Аксіологічний вимір філософсько-освітнього вчення С. Русової

Аксіологічний вимір філософсько-освітнього вчення С. Русової


Сучасне українське суспільство перебуває у стані соціокультурної трансформації, зумовленої посиленням тенденцій інтеграції людства в глобальне світове співтовариство. Засилля ідеалів прагматично-споживацького суспільства супроводжується втратою духовності та викривленням системи норм і цінностей.

В таких умовах саме освіта є тим важливим соціальним інститутом, який здатен подолати дегуманізацію суспільних відносин та сприяти оновленню духовного життя суспільства. Саме освіта, виконуючи культурні, соціально-політичні, економічні та етичні функції, слугує системою ретрансляції знань, досвіду, вмінь, накопичених людством, забезпечує спадкоємність у суспільстві. В умовах глобалізації освіта сприяє збереженню національної ідентичності народу, його культури, історії, звичаїв.

Загальна освітня мета конкретизується залежно від специфічних особливостей суспільного розвитку, викликів часу. Тому, з одного боку, освіта виступає своєрідним дзеркалом, в якому відображаються, фокусуються характерні ознаки певного часу, а з іншого боку, в ній моделюється суспільство завтрашнього дня, внаслідок чого освітня система повинна бути здатною задовольняти суспільні потреби, що прогнозуються в майбутньому. Ця суперечність проявляється й у феномені освітніх цінностей: цінності в освіті одночасно відображають актуальні суспільні цінності, що домінують у даний, конкретний історичний час та орієнтують молодь на ідеал майбутнього. Тому й загострюється в сучасних умовах питання про призначення освіти в трансформаційному суспільстві, активізується пошук освітньої моделі, що відповідатиме соціальним потребам і попитам.

Водночас нагальна потреба реформування освіти нині актуалізує ідейні надбання вітчизняних філософів та педагогів кінця XIX першої половини XX ст. Особливої уваги заслуговують твори тих вітчизняних мислителів, які аналізували ціннісну сутність феномену освіти, досліджували питання національної освіти і виховання в контексті людиноцентризму та гуманізму. Тобто визнавали потребу орієнтації освіти на формування такої особистості, яка приймає духовність нації як свою власну, здатну гармонійно спілкуватися з носіями інших національних культур, бути повноправним і повноцінним учасником поліфонії різних національних надбань, без якої неможливе існування світової загальнолюдської культури. До когорти мислителів, які посідали чільне місце в національному просвітительському русі та свідомо були вилучені з нього радянською наукою, належить і С. Русова (1856-1940) видатний діяч національно-визвольного руху, великий педагог, автор багатьох досліджень з педагогіки, історії, географії, співзасновник педагогічної академії в Україні, співробітник чисельних часописів та журналів. Дослідження філософсько-освітнього вчення педагога, на наш погляд, має суттєвий потенціал в контексті розробки питань соціалізації, індивідуалізації, гуманізації виховання, дидактичних принципів та методичних прийомів гуманістично орієнтованого виховання.

Зазначимо, що твори С. Русової одразу з часу їх появи стали предметом уваги дослідників. Проте суттєвою вадою цієї уваги була певна однобічність, адже дослідження зосереджувались переважно на вивченні питань історії педагогіки, психології. В основному звертання до спадщини мислительки зводилися до загальної характеристики етапів її просвітницької та громадської діяльності чи методик викладання у школі.

Спроби подолати дану однобічність здійснили такі сучасні українські дослідники творчості С. Русової, як О. Губко, Р. Дацюк, О. Джус. І. Зайченко, Н. Калениченко, К. Кіндрась, Ф. Погребенник, О. Проскура, Ст. Сергєєва та ін., які у систематизованому і узагальненому вигляді проаналізували педагогічні погляди, літературно-публіцистичну творчість, освітню й громадсько-політичну діяльність С. Русової. Разом з тим, у жодному разі не применшуючи вагомої ролі означених розвідок, констатуємо той факт, що ціннісні орієнтири освітньої концепції вченої залишаються маловивченими.

Отож, мета статі дослідити аксіологічні аспекти філософсько-освітнього вчення С. Русової. Важливим методологічним орієнтиром при цьому слугують праці вітчизняних та зарубіжних науковців, в яких акцентовано потребу соціокультурного спрямування освіти в річище її гуманітаризації. Йдеться про роботи Д. Белла, М. Гайдеггера, М. Кастельса, X. Ортеги-і-Гассета, Тобто Тоффлера, К. Ясперса ін., в яких розкрито культуротворчий потенціал освіти. Аксіологічні аспекти освітньої політики в сучасному українському суспільстві досліджено у працях В. Андрущенка, М. Дробнохода, Я. Калакури, П. Кононенка, Т. Кононенка, М. Михальченка, М. Недюхи, Р. Філіпчука, Ст. Шевченка.

Ключову роль освіти і виховання у формуванні та трансляції загальнолюдських і національних цінностей усвідомлювала і С. Русова. Аналіз творів вченої («Моральні завдання сучасної школи», «Нові методи дошкільного виховання», «Сучасна мрія виховання», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Дидактика», «Єдина школа», «Нова школа соціального виховання», «Нова школа», «Дошкільне виховання» та ін.), проведений нами, а також вказаними дослідниками, дозволяє твердити, що вчена була твердо переконана у пріоритетній важливості гуманістичного підходу до особини як необхідної умови розкриття і саморозкриття її здібностей, самостановлення особистості як діяльного представника народу, мужнього і освіченого патріота, активного творця національної культури. Відповідно до цього головним метою виховання і навчання проголошувалась пошана особини як особини індивідуальної, так і особи національної [4,с. 294]. В цьому смислі погляди вченої є суголосними сучасний настановам реформування освіти в Україні, адже, як зазначають сучасні фахівці в царині філософії освіти, «переорієнтація освіти на людину як самоцінність є першою і головним умовою нової філософії освіти, її модернізації у відповідності з вимогами епохи» [1 ,с. 511].

Саме в цьому вчена вбачала мету освіти, наполягаючи на індивідуалізації виховання з метою ефективної реалізації індивідуальних природних фізичних і духовних можливостей кожної окремо взятої дитини. «Індивідуалізація то є перша вимога справедливого виховання», підкреслювала С. Русова [8,с 107]. Зважаючи на те, що українці за своєю природою індивідуалісти, вчена наголошує на необхідності врахування цієї риси у виховному процесі, бо індивідуалізм має свої позитивні сторони «він випещує якнайглибше ті здібності, ті моральні особисті сили, якими обдарувала природа людину [8,с. 150]. Проте, щоб ця рису не набула гіпертрофованих форм, на думку» С. Русової, з перших років необхідно викликати в дитині потребу у товаристві, приятелюванні, виховувати почуття громадянства, обов'язку, відповідальності у спільній роботі.

В освітньому вченні С. Русової людина розглядається як єдиний суб'єкт культури, котрий створює життєве середовище для себе і формується під її впливом. С. Русова проводити думку згідно якої, людина істота творча, яка перетворює навколишній світ відповідно власним цілям. Оскільки особа є і творінням культури, і її творцем, то можна відмітити, що особа у філософсько-освітнім вченні С. Русової виступає як об'єкт і суб'єкт самотворення, бо освоюючи світ культури, людина творити себе як особистість і стає здатною збагачувати цей світ культури. Через освоєння культури формуються духовний світ людини і її основні сутнісні сили: воля, почуття, розум, віра, духовні орієнтації та світогляд.

Також Русова С. цілком слушно наголошувала на тому, що людина є сама по собі діяльною. Предметна діяльність людини є основною, вчена вважала. І якщо діяльність це спосіб буття суспільної людини, то культура результат діяльності людини. А згідно освітнього вчення С. Русової, культура, в широкому розумінні цього поняття, це ті джерело, що незгасно живити людський інтерес, спонукає до активності і творчості. Вона є надзвичайно складною, багатогранною і специфічною формою пізнання об єктивної реальності й оволодінням суспільно-історичним досвідом, накопиченим попередніми поколіннями людей, націями, народами. Таке бачення поняття культури С. Русовою зумовлене подіями в Україні на початку XX століття, котре ознаменувалося зростанням хвилі національного піднесення, прагненням політичної і духовної свободи.

Отож, С. Русова виходила з розуміння культури, як сфери духовного життя суспільства, що охоплює: систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької); рівень освіченості та вихованості людей, рівень оволодіння певною галуззю знань; культуру праці, мови, моралі, побуту тощо. Вищезгадане дозволяє твердити, що культура у філософсько-освітньому вченні С. Русової є важливою детермінантою самовизначення особистості, а певні її елементи можна розглядати як окремі детермінанти розвитку людини як особистості.

Оскільки культура віддзеркалює перебіг суспільних процесів, то особа, за переконаннями вченої, є результатом націєкультурного творення. Останнє реалізує свій зміст через мову, релігію і мистецтво. Мову мислителька тлумачить як «основу, на якій зростає духовно й культурно кожний народ» [3,с. 3], вважаючи, що в ній сама сутність людського буття. Звідси вчена виводить фундаментальну цінність мови як основи самоіндентифікації людини й народу. Мова, таким чином, в освітньому вченні С. Русової постає як людиномірне явище. Людиномірність мови визначається її подвійною природою. З одного боку, мова зумовлена процесом становлення та розвитку людського світу, а з іншого вона зумовлює світ. Саме у мові й через мову людина й суспільство взаємно детермінують одне одного, оскільки, оволодіваючи мовою, людина входити в суспільство. Але мова, будучи соціокультурною інституцією, на думку С. Русової, своєї культуротворчої значущості набуває тільки в реальному полі конкретних подій, осіб та цілих народів.

Особа є, головним чином, за С. Русовою, такою, якою є стан суспільства, його культура та соціальні відносини та сприймає націєкультурні впливи через призму своєї свідомості. Результатом освіти, таким чином, має бути особа з глибоким усвідомленням свого патріотичного обов'язку перед нацією і народом за їх майбутню долю, освіту і культуру, національну самовизначеність і незалежність.

Основним концептуальним положенням мислительки є ідея про те, що кінцевим підсумком роботи освітніх закладів має бути людина з почуттям національної та власної гідності, з потребою пізнання світу, себе і сенсу власного життя, людина-патріот з високим інтелектом і широким світоглядом, умінням реалізувати себе у подальшому житті. Тому освіта має стати не декларованим, а справді національним інтересом і державною відповідальністю.

З огляду на це, національна система освіти, згідно освітнього вчення С. Русової, базується на ідеї природовідповідності та безперервності, єдності всіх ланок виховання й розуміння мети освіти як гуманізації та окультурення людей, розвитку в них гармонійної єдності індивідуальних особливостей та загальнонародних рис.

Виховний ідеал, згідно філософсько-освітнього вчення С. Русової, це відображення гуманно-демократичних уявлень передової української інтелігенції кінця XIX початку XX ст. про ідеал людини, людської особистості і прогнозування того, якою в кінцевому результаті повинна стати людина «міцна, чула, творча, захоплена духом героїзму» [6,с. 259],патріот своєї Батьківщини. Невипадково, що С. Русова тип нової людини ототожнює з національно-орієнтованою особою, яка, з одного боку, занурена в глибини національного світобачення, а з іншого широко відкрита для сприйняття досягнення європейської духовної культури, «треба, щоб усі народи, усі країни на світі стали в однакове міжнародне становище, булі кожна собі рівна й незалежна, щоб була по усьому світу воля думки й слова» [7.З.251].

Така точка зору С. Русовій дозволяє, на нашу думку, відокремити принцип інтеркультурності в становленні особистості, в основі якого заклалося інтегрованість української та загальнолюдської культури. С. Русова впевнена в тому, що лише особа, вихована на національному ґрунті, в повній національній свідомості, відданості до свого народу» [7.С.252], особа, що відкрита для інших культур, ідей та цінностей, «зможе стати щирим городянином усесвіту» [7,с. 252], здатна зберігати національну ідентичність, бо усвідомлює національну культуру як є ємну складову культури світової.

Таким чином, вчена наголошує, що людство має зрозуміти об'єднання єктивну потребу діалогу культур, пошуків спільних інтересів, культурних цінностей, що поєднують людей, виховують у кожній особистості елементи гуманістичної свідомості та поведінки. Ідеї С. Русової доводять, що в інтересах національного та світового розвитку є потреба поєднання зусиль культури в консолідації суспільства. Культурні здобутки кожного народу є вагомим внеском у світову скарбницю культури. Загальнолюдські цінності культури існують тільки через національні, і втрата будь-якої національної культури, навіть малочисельного народу, є значною втратою для людства.

Мова йде про те, що національне суспільство інтерпретується С. Русовою як посередник між особистістю та вселюдським, глобальним суспільством. У процесі історичного розвитку кожна нація пізнає і утверджує себе як самодостатня спільнота, визначає власне місце на землі, осмислює свої національні інтереси. Це стосується й української нації, яка з давніх часів, від покоління до покоління усвідомлювала й успадковувала окремішність та самобутність української культури, мови, ментальності, характеру, темпераменту, вибудовувала свої орієнтири на майбутнє.

Події початку XX століття зумовили проголошення С. Русовою принципом народності. Ідея народності виховання пронизує практично всі педагогічні твори вченої. Ядром педагогічного вчення С. Русової виступає переконаність у тому, що виховання має будуватися у відповідності з особливостями і потребами свого народу, на основі його історичного минулого, культури, побуту, мови, звичаїв, традицій, обрядів, психології. Тобто у розумінні національного Русова С. робить наголос не на природно-економічному, а на соціокультурному чиннику. Відтак, культура і освіта це ті ідеологічні чинники, які здатні відродити і самоіндентифікувати націю, сприяти формування національних цінностей.

Гостро усвідомлювалася С. Русовою потреба в переосмисленні ролі релігійних цінностей в розвитку гуманізму, свідомості, моралі людей, використання всього позитивного, що властиве релігії, для консолідації суспільства, зміцнення духовності народу. Відповідаючи на питання, чи давати дітям «якесь релігійне виховання, чи обминати цілком цю духовну вимогу дитини», Русова С. звертається до досвіду роботи сучасних її годині педагогів Ф. Фребеля, І. Песталлоці, М. Монтессорі, які визнають, «що релігійна вимога живе у дитини і виявляється цілком незалежно від моральних і інших духовних потреб» [4,с. 179]. Визнаючи «інстинкт релігії» в дітях, вчена наголошує, вихователі мусять ставитися до вимог, потреб, запитів дитини «з однаковою увагою, не вносячи свою цілком об'єднання єктивну справу занадто багато свого суб'єкта єктивного» [5,с. 151], намагатися сприяти найвищому моральному розвиткові дитини, поширити її чулість до правди, добра.

Русова С. цілком слушно наголошувала на тому, що майбутня українська школа має керуватися принципом, проголошеним Т. Шевченком: «І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь!», мусить вбирати в себе усі поступові погляди закордонних реформаторів. Тільки «єднаючи своє й чуже», вважає вчена, може створитися новий тип школи, що «відповідатиме найкращим поступовим педагогічним принципам, але разом з цим не розірве живого зв'язку з народнім життям, з характерними рисами нашого культурного розвитку й громадського життя» [2,с. 224].

Отже, філософсько-освітнє вчення С. Русової включає у собі аспекти, які були, справді, нові для української педагогіки першої половини XX ст. і не втратили свою актуальність нині. Дослідження ідей С. Русової цінне в плані філософсько-методологічних установок Національної доктрини розвитку освіти до сучасного навчального процесу у вищих навчальних закладах з урахуванням української філософсько-освітньої, мовно-літературної традиції, її взаємодії із філософсько-педагогічними традиціями інших народів Європи. Тільки на основі поєднання всіх духовних сил суспільства, людей різних світоглядних орієнтацій можлива соціальна, міжнаціональна, духовна консолідація, плідне співробітництво народів, взаємозбагачення культур.

Філософський аналіз аксіологічного виміру освітнього вчення С. Русової слугуватиме, на наш погляд, підвищенню ефективності сучасного реформування освіти в Україні, основною метою якого є створення системи національної освіти, відкритої до інтеграції у Європейський простір і, разом з тім, здатної забезпечити становлення особи як освіченого, національно свідомого творця, патріота.

В цьому смислі освіта є своєрідним «зрізом» суспільного буття, забезпечує його основу, творити майбутнє будь-якого народу і держави. Це переконливо довела С. Русова, яка була переконана в тому, що повага до народів світу стає осмисленою цінністю лише тоді, коли спирається на повагу до власного народу, власної культурно-історичної традиції, батьківських духовних цінностей, мови.

З огляду на це, національна система освіти, згідно освітнього вчення С. Русової, базується на ідеї природовідповідності та безперервності, єдності всіх ланок виховання й розуміння мети освіти як гуманізації та окультурення людей, розвитку в них гармонійної єдності індивідуальних особливостей та загальнонародних рис.

Список використаних джерел

філософський освітній вчення русова

1. Губерський Л. Філософія як теорія та методологія розвитку освіти / Губерський Л., Андрущенко В. К.: «МП Леся», 2008. -516 с.

2. Зайченко І.В. Педагогічна концепція С. Ф. Русової: [навч. посіб. для студентів педагогічних спеціальностей вузів] / І.В. Зайченко. [3-вид, доп. і переробл.]. Чернігів: PBK «Деснянська правда», 2006. 264 с.

3. Огієнко І. Наука про різномовні обов'язки. Рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства / І. Огієнко. К., 1994.

4. Русова С. Вибрані педагогічні твори / С. Русова. К.: Освіта, 1996. 304 с.

5. Русова C. Дошкільне виховання / С. Русова. Катеринослав: Укр. вид-во, 1918.

6. Русова С. Ф. Моральні завдання сучасної школи // Зайченко І.В. Педагогічна концепція С. Ф. Русової: навч. посіб. для студ. педагогічних спеціальностей вузів / Зайченко І. Ст. [3-вид., доп. і переробл.] Чернігів : PBK «Деснянська правда», 2006. - С. 258-262.

7. Русова С. Сучасна мрія виховання / І.В. Зайченко // Зайченко І.В. Педагогічна концепція С. Ф. Русової: навч. посіб. для студ. педагогічних спеціальностей вузів. [3-вид., доп. і переробл.]. Чернігів: PBK «Деснянська правда», 2006. С. 248-252.

8. Філіпчук Р. Р. Скрізь, там де існує життя, є вічне: діти і педагогіка (деякі аспекти філософії української освіти) / Р. Р. Філіпчук // Збірник наукових праць НДІУ K., 2005.-TomVI.-С. 44-49.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті, виділіть слово та натисніть Shift + Enter
 
Предмети
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік і аудит
География
Документоведение
Естествознание
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Математика, хімія, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Социология
Статистика
Страхове дело
Техника
Товароведение
Туризм
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Етика і естетика
Інше