Меню
Головна
Авторизація/Реєстрація
 
Головна arrow Нерухомість arrow Відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві

Відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві


Ти в руїнах тепер, єдиний наш храм,

Вороги найсвятіше сплямили,

На Твоїм вівтарі неправдивим богам

Чужоземці вогонь попалили.

Леся Українка

Відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві вже стала фактом суспільно-політичного і культурного життя столиці України.

михайлівський монастир пам'ятка культурний

Не втратив жодної газети, жодного журналу, телевізійного каналу, які б не висловилися з цього приводу. Палкі суперечки фахівців і аматорів не раз ставили справу на межу: бути чи не бути. Перебіг подій 1997-1998 років засвідчив однозначно: бути!

А за цим усім стоїть справжня проблема: адже національна культурна спадщина українського народу протягом XX століття зазнала страхітливих системних руйнувань. І передусім знищено ті фрази об'єкти, які були віхами національної історії, творили ніби каркас духовності українського суспільства. Саме до таких, безперечно, належить київський монастир Святого архістратига Михаїла, назв Золотоверхим.

Вінік цей монастир не у XII столітті, як багато хто вважає дотепер. Насправді в південний куті Старокиївської гори, який був оточений валами й забудований тільки в XI столітті, діставши назву "Города Ізяслава Ярославича і Святополка Ізяславича", існував Дмитрівський монастир, уперше згаданий у літописі під 1062 роком (1). Його заснував як свій патрональний монастир син Ярослава Мудрого Ізяслав, у святому хрещенні Дмитрій. На честь свого небесного заступника великий князь київський назвав монастир Дмитрівським, фундувавши тут мурований Дмитрівський собор. Як задумував засновник, цей монастир мав конкурувати з Печорським - про це прямо свідчить Літописець: "Коли ж монастир Печерський було споруджено, а ігуменство держав Варлаам, Ізяслав [...] вивів Варлаама на ігуменство до святого Дмитрія, бо хотів зробити його вищим од сього монастиря, надіючись на багатство. Многі бо монастірі цесарями, і боярами, і багатством поставлені. Та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і неспанням" (2).

Наслідком переходу Варлаама в новий монастир стало обрання св. Феодосія ігуменом Печерського монастиря.

Син фундатора, Ярополк Ізяславич, окрім другого (православного) імені Гаврило, мав ще й третє ім'я, католицьке - Петро. Саме на пошану свого католицького патрона Ярополк розпочав будівництво в батьковому монастірі собору св. Петра. Закінчити будувати він не встиг: 1087 року його вбито й поховано в мармуровому саркофазі в незавершеному соборі св. Петра в Дмитрівському монастірі (3).

Досі серед дослідників немає осностайності в питанні про муровані храми Дмитрівського монастиря. Так, Леонід Махновець уважав, що церква св. Дмитрія була просто переосвячена на церкву апостола Петра, й ототожнював рештки її з давньоруською спорудою, розкопаною у дворі будинку на вулиці Трьохсвятительській, 4 а На думку Юрія Асєєва, яку підтримуємо і ми, фундатор монастиря не мурував Дмитрівський собор, а збудував його дерев'яна яним, оскільки в літописному тексті вжито терміна "постави", а не "созда", як слід було б сказати про муровану споруду. Син фундатора Яро-полк не встиг завершити мурований собор св. Петра. Певно, після його смерті мурований собор добудували й переосвятили на Дмитрівський, без уваги на прокатолицькі симпатії покійного князя, який був одружений з католичкою Кунегундою, донькою мейсенського маркграфа Отто.

Альо на цьому історія з перейменуваннями не скінчілася. Донька князя Ярополка Анасгасія, пам'ятаючи про конкуренцію Дмитрівського монастиря з Печерський, відписала заснований батьком собор Печерському монастиреві. Як подає Лаврентїївський літопис під 1128 роком, "переяша церков Дмитрія печеряни і нарікоша ю Петра з Іріхом великим і неправо" (5).

Але в цей час Дмитрівський монастир уже мав іншу домінанту, пов'язану з менших Ярополковим братом Святополком Ізяславичем. Він був охрещений Михайлом. Тож на честь свого патрона князь звів мурований Михайлівський храм за взірцем Успенського собору Печерського монастиря. Символічно, що храм заклалося 11 липня 1108 року, в роковини смерті княгині Ольги (вона на той час ще не була канонізована) (6). Це був шєстистовпний, хрещато-банний храм з чітко виявленим нартексом, з трьома апсидами і однією позолоченою банею, від чого походити назва "Золотоверхий". До нартексу з південного боку прилягала хрещальня у вигляді маленького чотиристовпного храму. Собор було збудовано з каміння й плінфи на вапняно-цем'янковому, розчині технікою "мішаного мурування". Його оздобили мозаїками й фресками.

1113 року великий князь Київський Святополк Ізяславич помер і був похований у Михайлівському Золотоверхому соборі. Його третьою дружиною була Варвара, донька візантійського імператора Олексія І Комніна. їдучи на Русь, вона взяла з Константинополя мощі святої Варвари, які від годі як одна з головних православних святинь зберігалися в Михайлівському Золотоверхому соборі (нині - у Володимирському соборі в Києві). Княгиня Варвара похована в Золотоверхому соборі. Крім неї, тут поховали ще кількох князів з династії Ізяславичів.

1240 року собор і монастир потерпіли під час монголо-татарського погрому Києва, але не занепали. З 1398 року монастир уже згадується в документах як Михайлівський, Дмитрівська церква (церква св. Петра) не пережила лихоліть. Відомо лише її місцезнаходження і гіпотетичний план, згідно з яким тієї храм мав бути подібний до Успенського собору Печерського монастиря (7).

Роля Михайлівського Золотоверхого монастиря стала особливо значною після Берестейської унії 1596 року, коли в руках уніатів опинилися Софія Київська й багато інших київських православних монастирів. Після відновлення православної ієрархії 1620 року, за митрополита Йова Борецького, Михайлівський монастир став катедральним. Тоді ж тут заклалося друкарню.

З початку XVII століття в монастірі провадиться значне будівництво: 1613 року зводять дерев'яна яну трапезну з церквою Йоана Богослова. У Михайлівському соборі 1631 року створюють новий іконостас на замовлення Йова Борецького (на початку XVIII ст. його змінив новий, що його подарував гетьман І.Скоропадський). Коштом Богдана Хмельницького наново позолотили по міді баню. У XV - XVIII століттях Михайлівський собор перебудовують, розширюють його, змінюють обсягово-просторову композицію - він стає семиверхим, оздобленим у стилі бароко. На початку XVIII століття зведено муровану триярусну дзвіницю (1716 - 1719)! муровану трапезну з церквою Йоана Богослова (1713). Протягом XVIII - початку XX століть дерев'яна яні споруди повністю замінено мурованими.

У результаті багатовікової будівничої діяльності постав другий за композиційною ролею (після Софії Київської) ансамбль Верхнього міста. Разом із Софійським монастирем Михайлівський монастир творив унікальну у світовому містобудуванні композицію, коли дві висотні домінанти були поставлені одна проти одної, замикаючи з двох боків перспективу вулиці, що сполучала їх (нині - Володимирський проїзд). Обидва ансамблі панували в панорамі Києва, сприймалися разом і уособлювали священний центр міста.

Вельми промовистим у контексті нашої історії є посвята монастиря й собору. Найперші на Русі собори загальнодержавного значення освячували в ім'я Богородиці (Десятинна церква в Києві, Софійські собори в Києві, Новгороді й Полоцьку, Успенські собори у Володимирі-Волинському й Володимирі на Клязьмі, згодом - у Москві). Княжі патрональні храми й монастірі освячували здебільшого, в ім'я святих воїнів, бо ж князь мав бути передусім воїном. Князь, який виходив за межі вояцького стереотипу, ризикував утратити не лише свою репутацію, а й владу. До речі, засновник Михайлівського собору Святополк Ізяславич був хворобливим, непитущим книжником, сентиментальним женолюбцем. Він терпів зневагу від князів і лише завдяки заступництву Володимира Мономаха не втратив київського престолу (8). Але в посвяті свого собору витримав вояцьку лінію: храм одного святого воїна - Дмитрія Солунського - доповнив храм в ім'я святого воєначальника архістратига Михаїла.

Архістратига віддавна шанували в Малій Азії. У Візантійській імперії його вважали за покровителя імперії та армії. Культ Михаїла у Візантії особливо розвинувся за імператора Василія І Македонянина, звідки й був занесений до княжого Києва. Тут св. Михаїла шанували як заступника князів і війська в походах. Пізніше, в добу козаччини, Військо Запорозьке мало архістратига Михаїла за свого покровителя.

Опріч того, з XII століття зображення архангела Михаїла стало династичним знаком київських Мономаховичів - Мстислава І(1125 -1132) та його нащадків. У XII і XIII століттях зображення архістратига було на княжих печатках, шоломах, гербових щитах - він став ніби емблемою Київської держави, а після втрати Києвом столичного статусу і далі уособлював Київську землю (під Литвою, Польщею, Москвою). Князівсько-вояцька семантика зображення архістратига відродилась у Гетьманщині: поряд з родовим гербом кожного гетьмана ставили знак архістратига. Цю саму семантику знаходимо й набагато пізніше на Заході: в Австрійській імперії архангела Михаїла вважали небесним заступником "Королівства Галіції і Лодомерії", тобто Галичини й Волині (9).

Це все свідчить про загальноукраїнське, а не регіональне київське поширення і визнання символіки архістратига Михаїла, що ніби сімволізує духовну місію України - бути воїном проти підступів хаосу й пітьми.

Темні сили, що запанували на наших теренах з третього десятиріччя цього столі ті я, не обійшли своєю увагою святині архістратига Михаїла. Діяли вони динамітом і руками наших-таки людей. "У чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі [... ] Є городи-герої. Київ - город мученик, город-геній, хворий на менінгіт. Красивий, незважаючи на многолітні намагання архітекторів і горе-керівників занапастити його красу витворами убожества і нікчемства". Ці гіркі слова належать Олександрові Довженку. Під час другої світової війни він склав реєстр більшовицьких руйновань у Києві й підсумував: "Двадцятий вік помстився. Погулявши по слідах і дев'яті ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам'яні яні коробочки, на які противно дивитись, і покарбовану землю..." (10).

Загалом нищення церковних пам'яток в Україні під комуністичним режимом було систематичним і не обмежувалося лише тридцятими роками. Ця діяльність не одного покоління "кодла бісівського" мала кілька етапів.

Перший був пов'язаність язаний з колективізацією і створенням сталінських "колхозів", коли в 1929-1933 роках по селах і містечках спалили чи розібрали на дрова безліч дерев'яна дерев'яних парафіяльних церков ХУІІ-ХУІП століть, а також побурили чимало мурованих храмів. Другий етап позначився зруйнуванням Мазепиних храмів і Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, катедральних соборів у Полтаві, Одесі, Сімферополі, кам'янці-Подільському та інших містах. Цей етап тривав упродовж 1934-1939 років.

У другу світову війну комуністичний режим позбувся ще низки визначних церковних пам'яток, а звинуватив у знищенні їх "німецько-фашистських окупантів" (Успенський собор Києво-Печерської лаври, Покровська церква з Ромнів у Полтаві, Успенський собор у Кременчуці). Наступний етап розпочався 1962 року, коли Микита Хрущов проголосив новий похід проти релігії і церкви. Його жертвами врешті стали Троїцький собор у Глухові, Воскресенська церква в Путивлі та багато інших храмів.

Останній (сподіваємося, таки справді останній!) етап руйнування церковних пам'яток припадає на роки горбачовської "пєрєстройкі", коли у переддень святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України ЦК Компартії України зажадав від місцевих органів влади радикально розв'язків зв'язати проблему "безгосподарних церковних будівель" двома способами: або відремонтувати, пристосувавши їх під музеї атеїзму, або знищити. Тож 1986 - 1987 роками датується руйнування кількох стародавніх храмів, зокрема Троїцької церкви в Лебедині на Сумщині.

Важко полічити всі знищені пам'ять пам'ятки церковної архітектури України. Першим це спробував зробити американський архітектурознавець українського походження, член редколегії нашого журналу Тит Геврик, який 1982 року підготував у Нью-Йорку виставку "Втрачені архітектурні пам ятки Києва" та видав каталог (11), згодом передрукований "Пам'ятками України". Пізніше пан Геврик навіть почав опрацьовувати каталог втрачених пам'яток усієї України, однак мусів облишити цей задум - просто-таки неосяжною не проблема обліку більшовицьких руйнацій.

У цьому нескінченному мартиролозі є одна позиція, що має символічне, навіть сакральне значення. Це знищення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Жодна подібна акція ні до того, ні опісля не мала такого суспільного відлуння й таких далекосяжних наслідків.

24 січня 1934 року XII з'єднання з'їзд компартії України та Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) ухвалили перенести столицю радянської України з "пролетарського" Харкова до Києва. Більшовики вважали його "історичною цитаделлю націоналізму", тому й поставили за мету перетворити цей "розсадник контрреволюції" на "соціалістичне місто". При цьому стародавні пам " ятки Києва трактовано як символ пасивного спротиву режимові, втілення українських національних почуттів, що й далі живити "буржуазно-націоналістичні настрої". Тож архітектам, щойно об'єднання єднаним в єдину Спілку радянських архітекторів і озброєним "ученням про соцреалізм в архітектурі", доручили реалізувати грандіозні плани містобудівної реконструкції Києва. Керував усім Павєл Постишев - намісник Сталіна в Україні. Наглядати за виконанням більшовицької програми мала спеціальна урядова комісія на чолі з наркомом НКВД УСРР Всеволодом Балицьким.

Спершу шість груп архітектів розробили проекти організації урядового центру в різних київських районах. Так, Нестеренко В. ї А. Зінченко запропонували збудувати його на Звіринці, там, де тепер Ботанічний сад НАН України; М. Гречина й М. Холосгенко - в районі іподрому на Печорську: П. Альошин - поблизу Маріїнського палацу, поряд з парком; Ст. Заболотний - поблизу сучасної Європейської площі. А от за проектом архітектів П. Юрченка і Ї.Каракіса площа з головними урядовими будівлями (ЦК КП(б)У і ВУЦВК) мала розкинутись на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря й Василівської (Трьохсвятительської) церкви XII століття. Петро Юрченко (12) теоретично обгрунтував саме таке розміщення нового центру. "Насторожували тільки складні геологічні умови місцевості" (13). Як бачимо, ніщо інше радянських "мистців" та їхніх замовників "не насторожувало". Саме цей варіант і схвалив нарком Ст. Балицький.

Отже, за підсумками першого конкурсу було обрано місце для урядового центру. Іншому конкурсові, проведеному в 1935 році, належало визначити конкретно архітектурне вирішення будівель урядового центру.

Доки велася гра в таку собі "архітектурну демократію", влада заходилася розчищати майданчик. Василівську (Трьохсвятительську) церкву розібрали тихо, без розголосу, десь у 1934 чи 1935 роках. А як дійшло до Михайлівського Золотоверхого - громадськість ударила на сполох.

2 липня 1934 року у Харків із Москви надійшов терміновий таємний лист, адресований наркомові освіти Володимирові Затонському. Заслужений більшовик Фелікс Кон, який тоді завідував музейним відділом Наркомосу РСФРР, пише українському колезі, що по Москві (!) повзуть уперті чуйні про заплановану "ліквідацію" Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Він пояснює: "Во всем мире сохранилось 6-7 памятников зтого стиля"; "собор є мировим памятником искусства" (отже і в Кремлі, і в Харкові, і в Києві чудово знали, які цінності "ліквідувала" комісія на чолі з головним чекістом України Балицьким!). Та задля чого написано цього таємного і термінового листа? - "Дуже прошу повідомити мені, що мені слід відповідати на численні запити, які надходять з усіх сторін". Не дочекавшись відповіді, Ф. Кон через шість днів надіслав Ст. Затонському ще одного листа, але цього разу з настійливим проханням принципового характеру: "Незважаючи на те, що проект вже затверджений тов. Балицьким [...] звертаюся до Вас з настійним проханням про перегляд відбувся рішення і про розробку іншого варіанта побудови, який дозволив би зберегти світової пам'ятник мистецтва". Реакція народного комісара освіти УСРР була по-більшовицькому адекватною. Він дає доручення начальникові IV відділу Управління держбезпеки НКВС УСРР Якову Вульфовичу Письмовою: "З приводу Михайлівського собору любителі мотлоху здіймають шум, ніби там на стінах [...] є стародавні картини. Я направив в Київ нашого завідувача музейнмм відділом т. Макаревича з тим, щоб він без шуму [...] поколупав де треба стінки і т. п. Музейники будуть, зрозуміло, тягнути волинку. В цьому ділі надалі нам доведеться розбиратися разом з Всеволодом Аполлоновичем (Балицьким. -В. О.). Зокрема, т. Бордон (слідчий НКВС, фальшувальник безлічі "розстрільних" справ. - В. о.) може бути корисний в частині підбору відповідних вчених спеців". Мабуть, таких спеців не було напохваті, бо 13 червня 1934 року вкрай роздратований Ст. Затонський писав "дорогому Феліксу Яковлевичу" (Кону): "Ученые любителі мотлоху всіляко домагаються збереження собору в повній [...] Повідомляю, що питання про знесення собору вирішене. Може йти мова про зняття мозаїк і фресок. Чим довше будуть канителить, тим менше залишиться часу для цієї складної операції. Винні будуть самі лахмітники" (14).

Лексика московського босяка з-під пера наркома, та ще й академіка ВУАН, демонструє, окрім більшовицької безоглядності, ще й справжній культурний рівень тодішньої комуністичної верхівки.

А спеців, що підходили б для виконання урядового завдання, все-таки знайшли. Протягом 8 червня - 9 липня 1934 року київські археологи Ф. Мовчанівський і К. Ґончаров обстежили собор і підготували висновок, підписаний директором Інституту матеріальної культури Ф. Козубовським. У ньому стверджувалось, що Михайлівський собор збудовано в основному в барокові часи, а не в XII столітті, і тому історичної цінності він не становить (15). Цікаво, що напередодні цих подій НКВД усунуло з Києва тих "непідходящих спеців", які активно протестували або могли б протестувати проти дій влади: професора Миколу Макаренка (заарештовано 26 квітня 1934 року, 23 травня вивезено з Києва до Казані, 4 січня 1938 року розстріляно в Томську); професора Федора Ернста (заарештовано в жовтні 1933 року, засуджено на три роки 29 травня 1934 року, розстріляно 28 жовтня 1942 року); професора Степана Таранушенка (заарештовано 14 жовтня 1933 року, засуджено 24 лютого 1934 року). До речі, "підходящі специ" теж не уникли такої долі: виконання партійного доручення не врятувало археолога Ф. Мовчанівського: його заарештували 17 лютого 1938 року, а 10 травня того ж року розстріляли (16).

Мозаїки й фрески Михайлівського Золотоверхого почали знімати 26 червня 1934 року під орудою професора Ст. Фролова, керівника мозаїчної майстерні Ленінградської Академії мистецтв. Працювали поспіхом, тож урятувати вдалося дуже мало. Мозаїчну композицію "Євхаристія" перенесли на хори Софійського собору. Водночас у фондах Софійського заповідника опинилося 172 кілограми смальти з Михайлівського собору (розсипом). Ще більше смальтового розсипу потрапило до Лаврського заповідника. Увесь тієї росія - це знищені мозаїки Михайлівського собору.

Дуже цікаво повівся в цій ситуації московський "захисник пам'ять пам'ятки" Фелікс Кон: у ньому прокинулись мародерські нахили. Він пише Ст. Затонському: "Музейний відділ НКП РРФСР просить Вас вьщелить для Державної Третьяковської галереї дві мозаїки з Михайлівського собору, Дмитра Солунського і архидьякона Лаврентія, а також одну з фресок [...] Зазначені пам'ятки мають колоссальнос значення для експозиції ГТГ, в якій мистецтво Київської Русі представлено крайнє слабо [...]" Не менш цікава й реакція Ст. Затонського. Тієї раптом повівся як "хазяїн", відрубавши, що мозаїк з Києва нікому не віддасть!

Звичайно, Москва отримала всі ті мозаїки, фрески і рельєфи, які хотіла. Але трохи пізніше, коли надто самостійницький Ст. Затонський уже не міг перешкодити.

Навесні 1935 року собор почали обдирати: зняли позолочені аркуші міді з бань, пустили на перетоплення срібну раку св. Варвари, подаровану гетьманом Мазепою, знищили бароковий іконостас, фундований гетьманом І.Скоропадським. Зрештою собор висадили в повітря амоналом. Дзвіницю розібрали ще раніше.

Тим часом завершився другий архітектурний конкурс на проект забудови урядового центру. Результат його був несподіваний. Жоден із визнаних архітектурних метрів не став переможцем. Ні брати Весніни, ні Фомін, Гольц, Алабян, ані Заболотний, Альошин, Штейнберг. Переміг... архітект із Ленінграда Йосип Ланґбард, який взагалі не брав участі в тому конкурсі!

Будинок ЦК КП(б)У за його проектом споруджували з весни 1936 до весни 1938 року (нині тут розміщується Міністерство закордонних справ України).

У цій будівлі вражає велетенський масштаб колонади коринфського ордеру, що утворює ніби передвівтарну перегорожу, своєрідні пропілеї в порожнечу, за якою - багатоповерховий корпус із кабінетами. Колони доведені до такого розміру, коли вони стають схожими на вежі - тобто з архітектурного елементу перетворюються на окремі споруди. Перед ордером такої величини кожна людина почувається "сучим сином" - таке своєрідне спостереження зробив провідний теоретик архітектури сталінсько-хрущовської доби Ст. Буров. Та найцікавіше те, що, як виявилося, автором цього архітектурного вирішення був зовсім не Ланґбард. Він наприкінці життя зізнався, що коринфську неї, яка визначає образ будівлі, зроблено на вимогу Балицького і Постишева! У первісному авторському проекті її не було! (17)

При цьому за взірець архітектурних форм було обрано Баальбек у Сирії - святилище халдейського бога Ваала III століття нашої ери. Якщо піти далі за цією архітектурною аналогією і пригадати подібні архітектурні форми інших провідних поганських святилищ античного світу перших століть християнської ери (скажімо, Пергамський вівтар), що їх апостолі і євангелісти вважали вівтарями сатани, то стане зрозумілим справжній сенс незграбної, на позір незбагненної і зовсім нефункційної архітектури будинку ЦК КП(б)У. Тут, на місці поруйнованих київських святинь, спорудили власне вівтар секти сатаністів. А подвійна колонада зі спареними колонами - не що інше, як вхід до цього вівтаря, такі собі царські врата передвівтарної перегорожі навиворіт!

Неспроста Олександр Довженко, допущений свого часу в "святая святих" комуністичного пантеону, назвав офіційних авторів цього вирішення - Каракіса і Ланґбарда - "халдеями невблаганними".

Другий такий самий будинок, симетричний споруді ЦК, чогось так і не звели. Справжніх причин цього ми досі не знаємо. Адже невдале архітектурно-містобудівне вирішення не могло вплинути на здійснення планів комуністичної верхівки.

Ймовірно, однією з основних причин було те, що керівні комуністи, причетні до створення урядового центру, на момент завершення будівництва першого корпусу (весна 1938 року) втратили не лише свої посади, а й життя і на їхнє місце прийшли нові люди. Більшість функціонерів, що вирішувала долю собору, - П. Постишева, Ст. Балицького, Ст. Затонського, Я. Письмового, Р. Бордона - розстріляли їхні ж спільники в 1937-1938 роках. Кодло бісівське дістало те, що заслужило.

Підсумки підбив 1957 року в канадському Торонто колишній однопартієць Ульянова-Леніна: "Бо коли многі з нас досі не знають, за що північні варвари-кочівники руйнують наше місто, то знають це чудово ті варвари! Вони, одержимі бісівською "мудрістю нашого прогресивного віку", вони знають, що на ті, щоб вони жили, мусить вмерти Місто Премудрості Божої - Київ. Вони знали, в чім джерело нашої мілітарної і духової сили. З своєю шаманською хитрістю задумали вони злодійством привернути собі протекцію Сил, які хоронили Київ. В 1169 р. суздальський князь Андрій зруйнував Київ і вкрав його образ Пречистої. Нацькований дідом Івана Лютого, хан Менґлі-Ґірей знову руйнує Київ і посилає дарунок московському ханові - золотий келих з диском з нашої Святої Софії [...] Нарешті Ленін і Сталін, на спілку з Хатаєвичем і Кагановичем, руйнують Лавру й Михайлівський монастир, храм патрона Києва, переможця Змія, оборонця від усіх нечистих сил, архістратига воїнства небесного. Кодло бісівське в Кремлі знало і знає, в чім таїлася велич і могутність Києва, яку їм доручили зруйнувати, щоб могло втриматися царство тьми. Одержимі духом зла знали, що їх переможе тільки інший Дух, страшний для них і невблаганний, з-під знака Хреста" (18).

Навряд чи знали ці слова Дмитра Донцова ті люди, які в запальних дискусіях 80-х років з'єднання ясовували доконечну потребу відродження зруйнованих і знівечених святинь. Але далі сталося так, як і передбачав Д. Донцов: "Все починається з містики, і все кінчається політикою. Але безплідною є остання без першої".

Національне пробудження закономірно поставило на порядок денний проблему реабілітації всього, знищеного окупантом, - і людей, і храмів. Протягом 1984 - 1989 років опрацьовано два засадничо відмінні проекти відбудови Успенського собору Києво-Печерської лаври, проте жоден із них не вдалося реалізувати внаслідок необорних технічних, а головне - політичних перешкод. Учені й фахівці нібито не спромоглися порозумітися між собою щодо технічних розв'язків язань; але насправді тодішній режим, попри прихильні словесні декларації, не був зацікавлений у відродженні знищених ним же святинь.

Уже за часів незалежності між фахівцями розгорілася гостра дискусія щодо припустимості відбудови зруйнованих давніх храмів. Відомий історик архітектури Наталія Логвин зайняла безкомпромісну позицію: те, що зруйновано - значить назавжди. Тож відтворення, приміром, Михайлівського Золотоверхого собору - не що інше, як фальсифікація історії (19). Однак більшість фахівців дотримується іншого погляду, сформульованого Ларисою Скорик: "Вибираємо відродження" (20).

Аби покласти край полеміці й опрацювати концептуальний підхід до такої складної справи, Міністерство культури України 1994 року провело науково-практичний семінар "Відтворення втрачених пам'яток: історичний і правовий аспекти" (21), за результатами якого вперше на офіційному рівні ухвалено методичні рекомендації з відтворення втрачених пам'яток. Провідні фахівці пам " яткоохоронної справи зазначили, що відродження знищених храмів - це не інтелігентська забаганка, а нагальна суспільна потреба, бо українська духовна спадщина в XX столітті зазнала безпрецедентного нищення. Водночас при натурному повномасштабному відтворенні зруйнованих храмів виникають проблеми, що надавати цю діяльність на межу, за якою розпочинається фальсифікація культурних цінностей. Тож загалом відтворені храми не можуть визнаватися повновартісними пам'ятками історії та культури, а набувають значення лише символів певних історичних епох. Стосовно відтворення втрачених старовинних храмів не можна встановлювати правил, придатних на всі випадки. Щоразу питання слід розв'язків язувати з урахуванням усіх аспектів конкретної ситуації, а саме: історико-культурного значення, містобудівної діяльності, документальності та композиційної узгодженості з довкіллям.

Неприпустимим вважається натурне повномасштабне відтворення втрачених унікальних пам'яток у первісному вигляді або ж на підставі гіпотез і аналогій. Щодо цього непорушною лишається засада Венеційської хартії 1964 року: "Реставрація припиняється там, де починається гіпотеза". Показово, що наприкінці методичних рекомендацій зазначається: за умов економічної кризи треба до 2000 року запровадити мораторій на відбудову знищених храмів коштом державного бюджету, спрямувавши натомість бюджетні кошти лише на наукові та проектні розробки й консервацію зацілілих пам'яток історії та культури (22).

Серед усіх конфесій в Україні найбільшу зацікавленість справою відбудови знищених церков виявила Українська Православна .Церква Кіївського Патріархату. Саме її ієрархія на чолі з блаженної пам'яті Святішим Патріархом Мстиславом відгукнулася на заклик письменника Олеся Гончара і взяла участь у створенні громадського фонду для збирання коштів на відбудову Михайлівського Золотоверхого собору. На жаль, коштів надійшло дуже мало - лише стільки, щоб розпочати попередні дослідження. Вже 1994 року стало зрозуміло, що без державної підтримки справа з місця не зрушить. І щойно наприкінці 1995 року після численних звернень Президент України Л. Кучма видав Указ від 9 грудня 1995 року "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури", в якому відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві та Успенського собору Києво-Печерської лаври визнано загальнодержавним пріоритетом.

Отже, на найвищому державному рівні відбулась морально-політична реабілітація святині, знищеної тоталітарним режимом. А практично реабілітують її сотні фахівців корпорації "Укрреставрація", науково-дослідних і проектних організацій Києва, відбудовуючи собор, дзвіницю, мури з брамою, реставруючи довколишні споруди. Як і будь-яка практична робота, ця відбудова не позбавлена вад і помилок. Драматизувати їх не варто - адже така масштабна відбудовча акція здійснюється в Україні вперше, тим-то і вчаться на власних помилках усі - від замовника і проектувальників до майстрів-виробничників. Головне ж - що попри всі труднощі собор і дзвіниця вже повернулися з небуття. Своєю фізичною приявністю, пригнітивши символ сатанинських сил - будинок колишнього ЦК КП(б)У, вони унаочнили нікчемність й історичну приреченість справи, в ім'я якої колись знищено собор святого заступника столиці України.

Список використаної літератури

1. Асєєв Ю. Архітектура стародавнього Києва. - К., 1982.-С. 93.

2. Літопис руський за Іпатським списком. - К., 1989.-С. 97.

3. Там само. - С. 127.

4. Там само. - С. 533.

5. Цит. за кн.: Каргер М. Стародавній Київ. - Москва; Ленинград, 1962.-Т. 2.-С. 261.

6. Дублянський А. Українські святі. - Мюнхен, 1962. - С. 70.

7. Асєєв Ю. Зазнач, праця. - С. 97.

8. Літопис руський. - С. 171.

9. Братко-Кутинський О. Феномен України. - К.. 1996.-С. 175- 176.

10. Довженка О. Господи, пошли мені сили. - X., 1992.-С. 165, 338, 204.

11. Тит Геврик. Втрачені архітектурні пам ятки Києва. -Нью-Йорк, 1982.

12. По війні відомий більш як історик української архітектури.

13. Килессо С. Проектування центру Києва у передвоєнний період //АрхитектураКиева. -К., 1982. -С. 53-54.

14. Ці архівні документи опублікував О. Рибалко в нашому журналі. Див.: Із листування наркома Ст. Затонського // Пам " ятки України - 1989. - 4.1. - С. 41 - 44.

15. Геврик Т. Зазнач, праця. - С. 15.

16. . Див.: Репресоване краєзнавство. - К, 1991.-С. 101 -111, 161 - 166, 173- 177,209-214.

17. Воїнів А. В. Р. Лангбард. - Мінськ, 1976. - С. 200.

18. Донцов Д. Хрестом і мечем. - Торонто, 1967.-С. 300-301.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті, виділіть слово та натисніть Shift + Enter
 
Предмети
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік і аудит
География
Документоведение
Естествознание
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Логика
Логистика
Маркетинг
Математика, хімія, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Социология
Статистика
Страхове дело
Техника
Товароведение
Туризм
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Етика і естетика
Інше